ГОРЕЦЬКИЙ Петро Йосипович

(24. 11(06. 12). 1888 – 16. 08. 1972)

Народився у с. Мутин, нині Кролевецького району Сумської області. Закінчив Глухівську гімназію (1908) та Університет св. Володимира в Києві (1914). Учителював. Від 1919 працював у системі АН УРСР: 1920–26 – співробітник Комісії з укладання «Словника живої української мови», від 1926 (з перервою) – в Інституті мовознавства ім. О. Потебні (1930–63 – ст. н. с.), 1935–41 – у видавництві АН. Одночасно 1920–28 викладав на Педагогічних курсах ім. Б. Грінченка. 1946 здобув ступінь кандидата філологічних наук. Помер у Києві.

Досліджував проблеми лексикології та лексикографії української літературної мови. Разом з І. Шалею підготував підручник «Українська мова: Практ.-теор. курс» (1926), який витримав 8 видань. Як лексикограф дебютував в Інституті української наукової мови ВУАН «Словником термінів педагогіки, психології та шкільного адміністрування» (Х., 1928). Співавтор «Курсу сучасної української літературної мови: У 2 т.» (т. 1, 1951) та «Курсу історії української літературної мови: У 2 т.» (т. 1, 1958), автор монографії «Історія української лексикографії» (1963), низки статей з теорії та історії українського словникарства. Брав участь в укладанні й редагуванні 6-томного «Українсько-російського словника» (1953–63) та 11-томного «Словника української мови» (1970—80; Державна премія СРСР, 1983), зокрема його першого тому. У низці статей безпідставно критикував українських мовознавців, зокрема О. Курило, М. Гладкого та ін., за «націоналістичні перекручення», ухиляння від збігів подібних явищ в російській та українській мовах.

Література: Г. В. Воронич. Горецький Петро Йосипович // Енциклопедія Сучасної України. К., 2006. Т. 6, с. 255.

2001-2017 © Інститут енциклопедичних досліджень НАН України